Де закінчуюся я і починаєшся ти
Про особисті межі сьогодні говорять часто.
Зазвичай — у контексті захисту: як не дозволяти іншим порушувати свій простір, не піддаватися тиску, не спілкуватися з «токсичними» людьми.
Це важлива частина, але не вся історія.
Особисті межі — це не лише щит, а й карта.
Вони показують, де закінчуюся я і починається інша людина.
Це не завжди очевидно. Ми виростаємо в родинах, де нас часто вчили підлаштовуватись, терпіти, здогадуватися, «бути хорошими».
Дорослішаючи, ми можемо або відстоювати себе до жорсткості, або, навпаки, знову розчинятися в чужих очікуваннях.
І те, і інше — ознака того, що межі не усвідомлені.
Якщо розуміти їх правильно, усе доволі просто:
ти робиш те, що можеш і хочеш робити;
а там, де твоя воля стикається з волею іншої людини — починається діалог, домовленість, вільний вибір.
Це і є доросла форма контакту — коли ніхто нікого не примушує, навіть якщо один сильніший, старший або має вищий статус.
Але в реальності все складніше.
Ми живемо у світі, де ілюзія влади над іншими — майже норма.
Керівник вважає, що може «володіти» підлеглими.
Політик — народом.
Партнер — партнером.
Батько чи мати — дитиною.
Однак підпорядкування — завжди вибір.
Навіть коли здається, що вибору немає, залишається хоча б внутрішнє рішення: погоджуватись чи ні.
Будь-яка влада тримається на згоді, хай навіть вибитій маніпуляцією або страхом.
Тож говорити про межі — це не лише «не порушуй мої»,
а й «не бери чужі на себе».
Не рятуй, не контролюй, не вирішуй за інших, не нав’язуйся туди, де тебе не просять.
Повага до меж — це форма поваги до життя.
До свого і до чужого.