Іноді нам здається, що ми тримаємо світ на плечах. Наше відчуття відповідальності виходить далеко за межі нашої реальної влади. Це схоже на долю міфічного Атланта: він тримає небесний звід і не може відмовитися від ноші.
У такі моменти ми відчуваємо: «Якщо світ страждає — винні ми». Провина стає тотальною. Але за цим болем ховається не лише страждання, а й фантазія про велич. Адже якщо ми винні у всьому, значить, ми й всемогутні. Відмовитися від цього всемогуття — означає визнати свої межі. А це особливо важко, коли ми виснажені. Бо іноді ілюзія могутності — хай навіть уявна — здається нам останнім, що залишилося.
У цієї позиції є й зворотний бік — вразливість до маніпуляцій. Наша провина перетворюється на паливо, яким легко скористатися:
- «Якщо ми не страждаємо за весь народ, значить, ми зрадники».
- «Якби ми любили партнера достатньо сильно, він або вона був би щасливий».
- «Раз ми розуміємо глибину проблем, отже, наш обов’язок їх вирішити».
Чим більше ми намагаємося спокутувати цю провину, тим сильніше підтверджуємо своє «всемогуття». Коло замикається, і тягар світу тисне ще більше.
Вихід пов’язаний з усвідомленістю. Відповідальність завжди співмірна владі. Ми не можемо втримати світ, але можемо нести свою частину. Відмова від ілюзії всемогуття — це не капітуляція, а повернення в реальність. Це крок, що звільняє і робить нас стійкішими.
Світ не тримається на наших плечах, а щастя інших людей не лежить у нас на долоні, що б нам не здавалося. Але якщо придивитися уважніше, ми можемо відкрити відповідальність за власне життя — і вона співмірна нашим можливостям.