Коли ми надто поспішаємо з рішенням, у нас майже нічого не встигає змінитися. Ми фіксуємо результат, але не створюємо нових способів мислення. Не формуються нейронні зв’язки, які могли б стати основою для майбутнього розуміння. Це як закрити задачу, не проживши її. Вона вирішена зовні, але не засвоєна всередині.
Мислення не відбувається у поспіху. Воно вмикається там, де ми залишаємося з питанням — наодинці. Де не все ясно, не все лінійно, де доводиться повертатися, сумніватися, робити паузи. У такі моменти починають проростати нові зв’язки — між ідеями, почуттями, тілесними відчуттями. Між минулим досвідом і теперішнім завданням. Це буквальний фізіологічний процес: мозок перебудовується, коли ми намагаємось щось усвідомити.
Це можна уявити як сад. Внутрішній сад, якому потрібно не стільки рішення, скільки увага. Цей сад не реагує на дедлайни, не прискорюється під тиском. Йому потрібне інше ставлення — не поспішне споживання, а теплий догляд. Тут недоречна роль критика чи суворого контролера — у цьому немає сенсу. Квіти не ростуть швидше, якщо на них кричати. Тут потрібна любляча фігура, що вміє дбати. Щось на зразок старого садівника: він не чекає нагороди, не підганяє ріст — просто доглядає. З повагою до ритму, сезону, до особливостей ґрунту.
Якщо ми дозволяємо собі бути неефективними в певному сенсі, якщо дозволяємо завданню залишитися з нами, не закриваємо його відразу — ми даємо можливість вирости чомусь новому. Це не завжди помітно ззовні. Але всередині з’являється глибина, ясність, здатність бути в складному. Ми проживаємо таким чином своє життя значно глибше.
Не обов’язково поспішати. Іноді найкращий спосіб рости — залишитися, придивитися, почекати. Не заради результату, а заради самого процесу.