Ідея про те, що люди важливіші за речі, надто очевидна, щоб на неї спиратися. Вона не працює як гасло і не втримується як принцип. Сучасний світ не стільки сперечається з нею, скільки оминає її стороною. Ми вибудовуємо такі умови, за яких фокус майже автоматично зміщується до того, що можна виміряти, порівняти й накопичити. Речі зручні. Ми — ні.
Логіка функції
З речами простіше мати справу, бо вони невразливі. Вони не страждають, не помирають, не потребують емпатії. Їх можна замінити. Тому логіка поводження з речами поступово стає нашою логікою взаємин одне з одним — особливо всередині великих систем, де ми перетворюємося на функцію, ресурс або показник.
Підміна стається непомітно. Речі починають виконувати роль опори для нашої самоцінності. Через них ми намагаємося підтвердити своє право на існування: бути корисними, успішними, потрібними, відповідними.
У цей момент ми припиняємо володіти благами й починаємо їх обслуговувати. Здоров’я стає витратним матеріалом заради роботи. Стосунки — платою за стабільність. Життя — внеском в ідею, структуру чи майбутнє, яке завжди десь попереду.
Симетрія знецінення
Важливий момент: знецінення інших людей майже ніколи не існує окремо від самознецінення. Це симетричний процес. Не можна ставитися до людини як до «витратника» і водночас зберігати повагу до себе — навіть якщо зовні здається, що все під контролем. Якщо цінність визначається корисністю, вона завжди є умовною. Сьогодні ми потрібні — завтра ні.
У цьому сенсі заклики «цінувати людське життя» й справді видаються безсилими. Ми регулярно відмовляємося від цінності власного життя — не завжди за вільним вибором, частіше під тиском систем, обставин або страху. Це не питання моралі, а питання внутрішньої опори. Доки ми самі не визнаємо своє життя безумовною цінністю, ми не здатні бачити цю цінність в іншому.
Нерозмінне життя
Вихід тут не колективний і не ідеологічний. Він не лежить у правильних словах чи спільних цілях. Він можливий лише як індивідуальний перегляд: визнання власного життя як нерозмінного, неслужбового, не допоміжного.
Тільки з цієї точки стає можливим інше ставлення до ближнього — не як до засобу, не як до фону для власного виживання, не як до конкурента у світі дефіциту. І тоді змінюється сама логіка цілей: не «нехай страждають усі, крім мене», і не «нехай страждаю я заради сенсу», а пошук таких форм життя, де страждання не стає обов’язковою умовою.
Це не утопія і не рецепт. Скоріше нагадування: якщо ми знову стаємо важливішими за те, що виробляємо, маємо чи представляємо, речі автоматично займають своє місце. Корисне. Вторинне. Обслуговуюче.