Навіщо нам бачити людину в кривднику, ворогові, токсичному з батьків?
Із перших моментів життя саме доброта, ніжність і турбота допомагають нам виживати й справлятися з труднощами. Проте з часом ми нерідко втрачаємо відчуття їхньої цінності.
Доброту й співчуття часто помилково сприймають як наївність або всепрощення — як стратегії, нібито непридатні для суворої реальності. Іноді здається, що вони закликають заплющити очі на жорстокість, зраду чи обман.
Співчуття — не слабкість, а ресурс
Однак за останні роки було проведено чимало серйозних досліджень, які доводять протилежне. Програми, спрямовані на розвиток співчуття (у тому числі до себе), достовірно знижують рівень стресу, тривожності, посттравматичних симптомів.
Це працює не лише в кабінеті терапевта, а й у повсякденному житті: у лікарів, рятувальників, людей, які пережили насильство або війну.
Співчуття виявляється не «м’якою філософією», а цілком практичним способом підтримати себе — без втечі в ілюзії й без озлоблення.
Співчуття як спосіб ясно бачити
Інакше кажучи, співчуття — це обґрунтована й доведена стратегія, що покращує психічне здоров’я та стійкість у часи війни, травми, моральних конфліктів, стресу та внутрішньої боротьби.
Коли ми бачимо нечітко — ми частіше спотикаємось. Причина не завжди в самій реальності, а в тому, як ми її сприймаємо. Чим ясніше ми усвідомлюємо, що відбувається, тим менше шанс, що це завдасть нам шкоди.
Саме викривлення, страхи та проєкції підсилюють страждання.
Співчуття повертає фокус. Воно допомагає побачити: так, ворог може бути жорстоким. Але за його люттю, можливо, — розпач. За агресією — загнаність. Це не виправдання й не примирення. Це — тверезість.
Коли ми бачимо в кривднику не чудовисько, а людину — не ідеальну, можливо, небезпечну — але все ж людину, ми перестаємо бути сліпими. А отже, стаємо вільнішими у своїх діях.
Небезпека дегуманізації
Це особливо важливо в умовах ворожнечі: у воєнний час, у нищівних конфліктах, у ситуаціях тиску. У такі моменти легко піддатися ілюзії, що «ворог — не людина».
Але коли інший перестає бути людиною, він починає лякати — бо ми більше не розуміємо, чого від нього чекати. Він перетворюється на щось непередбачуване, як монстр із темряви.
А страх перед невідомим лише підсилює внутрішнє напруження й травму. Дегуманізація здається зручною — вона спрощує агресію, допомагає дистанціюватися від болю.
Але ціна надто висока: втрачаючи здатність бачити людину, ми втрачаємо зв’язок із собою.
Коли ми перестаємо бачити в іншому людину, ми самі віддаляємося від своєї людяності. Дегуманізація притуплює внутрішні межі й може призвести до вчинків, про які ми потім шкодуватимемо.
«Дегуманізація противника знижує моральне напруження у короткостроковій перспективі, але підвищує ймовірність подальшого емоційного виснаження та провини».
— Winders et al., 2020
Співчуття повертає контакт із реальністю
Травмує не реальність як така, а її викривлення. Не сам факт, що хтось завдав болю, а переконання, що ця людина — втілення зла, а я — безпорадна жертва.
Співчуття ж повертає контакт із тим, що є. Воно не прибирає біль, але надає йому сенсу.
Воно дає силу встановлювати межі, чинити опір, відходити, захищатися — але робити це не з руйнації, а з ясності.
Організм і психіка зазвичай вдячні за такий спосіб взаємодії зі світом.
Співчуття й дія не суперечать одне одному
Співчуття не заважає діяти. Можна захищати свої права в суді, боронити свою країну, завершувати токсичні стосунки — і водночас не втрачати здатності бачити в іншому людину.
Це не слабкість — це зрілість. Бачити ворога як людину — не означає погоджуватися з ним. Це означає не знищити себе у відповідь.
Сміливість бути поруч
Суть співчуття — у сміливості та мудрості.
У сміливості зустрітися з болем, побачити те, що є, не відвертатися, не звинувачувати себе, а залишитися поруч. І в мудрості — підтримати.
Співчуття не виключає дії — воно виключає руйнування. Воно дозволяє залишатися в контакті з реальністю, якою б складною вона не була.
Саме це робить його не втішною ідеєю, а зрілою, життєздатною стратегією.
Важливо розуміти: співчуття — це не те, що ми зобов’язані відчувати в кожен момент.
Це не обов’язок і не емоція за розкладом, а загальна стратегія.
Почуття приходять і йдуть із багатьох причин — зовнішніх і внутрішніх. Їх не потрібно контролювати, пригнічувати чи соромитися.
Наше завдання — не примушувати себе до співчуття, а розвивати його тоді, коли це можливо.
Якщо ми хочемо використовувати його як спосіб залишатися в контакті з реальністю й підтримувати себе — ми просто вчимося вмикати його там, де для цього є внутрішній простір.