022

Око не бачить саме себе. Точка, з якої ми дивимося на світ, лишається для нас сліпою, і звідти свої ілюзії ми помітити не можемо. Тому вони відкриваються лише у відображенні: у чужій реакції, у кинутій фразі, у несподіваному «а чому ти так робиш?». Відображення нічого не підказує. Воно повертає нам те, що ми носимо на собі й давно перестали відчувати.

Ілюзії не бувають хорошими чи поганими: вони або допомагають нам, або заважають. Вони схожі на одяг. Колись вони були нам до міри. Віра в справедливий світ, де за добро воздається добром, заспокоювала нас, ще не здатних витримати, що все буває просто так. Без неї було не можна. Потім ми ростемо, а одяг лишається тим самим. Він тисне в плечах: щоразу, коли життя виявляється несправедливим, ми шукаємо, у чому самі винні, аби тільки його не знімати. Ми й далі в нього влазимо, тільки дихаємо вже трохи частіше.

Чи малий одяг, знає тільки той, хто його носить. Допомагає не питання «чи це правда?», а питання «що це мені дає і чого коштує?». Малий той, через який ми перестаємо робити те, чого хочемо: не йдемо, не говоримо, не зближуємося. Гріє той, без якого холодно, навіть якщо він давно не за розміром. Такий не знімають, доки нічим його замінити. А малим одяг стає непомітно.